Василь Миколайчук нар. 1907 пом. 1963

У хаті Миколайчуків відчувається дух гуцульщини, бідового й гіркого, але праведного життя. Фрозина Василівна дістає оберемок фотокарток: «Оце Іван знімається у «Тінях. », а це він у Болгарії. А цей портрет Тараса Шевченка Іванові вишила покійна сестра наша Марія після того, як він зіграв Кобзаря у «Сні». А потім зробили пробу, він мав грати ще Івана Франка. То Марія вишила йому тоді авансом ще й Франка, але Іван уже не встиг зіграти. Але ж правда, схожий?» — запитує Фрозина Василівна і дістає «пробну» фотокартку — Іван Миколайчук таки дійсно схожий на поета.

Іван Миколайчук – український талановитий кіноактор, сценарист, режисер радянської доби – народився 15 червня 1941 року в селі Чорториї (нині Чернівецька область) у сім’ї прохідника-залізничника Василя і Катерини Миколайчуків. Іван був четвертою дитиною. Всього у сім’ї Миколайчуків було десятеро дітей.

Батько Івана Миколайчука теж трохи помилився у пророкуванні майбутнього шляху Іванка, розповідає старша сестра Івана - Фрозина:

«Тато подивився на нього, а він був не білий, а червоний. Таке червоне лице. А тато просто подивився так каже: «Який червоний комуніст».

Батько не схвалював Іванове бажання вчитися на артиста:

«Тато сам казав: «Хіба то робота? Що це за робота? Треба мати якусь спеціальність : коваль чи стельмах. А це що за спеціальність?»

Однак трохи згодом, коли про Івана Миколайчука написали у студентській газеті, батько дуже пишався сином. Ту газету, татовими стараннями, перечитало усе село.

Зростав Миколайчук у багатодітній сім’ї. Батько Василь (1907-1963) працював шляховим обхідником. Коли 1930 року одружився з Катріною, був неписьменний. Дружина навчила його читати, і читання його захопило: купував газети, а тоді це була розкіш, і до нього сходилося все село, бо умів читати між рядків і міг прорікати, що буде. Мав чіпкий розум. Іван батька дуже любив, годинами з ним дискутував і за своїм філософським складом вдався у нього.

Іван був четвертою дитиною в родині. Найстарша, Фрозина, народилася 1931 року, працювала в рідному селі санітаркою у психіатричній лікарні. Розумна, ерудована, розсудлива, вона цікавилась, що діється в політиці. І сьогодні багато робить для увічнення пам’яті свого брата. Дуже вимоглива і не потурала меншим братам і сестрам: “Мій Геббельс,” – називав її Іван. 2001 року вона скаже: “Я вдячна Іванові за те, що він ніколи і ніде не покривив душею перед своїм українським народом. Іван був не тільки артист, він перш за все був патріот своєї землі, нації”.

Старші Іванові брати – Костянтин і Дмитро – працювали в цій же лікарні. Микола закінчив будівельний технікум, живе в Києві, працює будівельником.

Марія– знаменита вишивальниця, удостоєна звання народної майстрині, померла 1999 року.Юрко успішно починав як актор, зіграв у фільмі Миколи Мащенка “Дитина” радянського солдата, який рятує життя дівчинці, і мовчазного, сором’язливого Богдана у “Білому птахові”. Йому надходили пропозиції зніматися з Прибалтики, Молдавії, але він відмовився і залишився жити в Чорториї. Михайло працює на заводі в Чернівцях. Анничка закінчила Одеський метеорологічний інститут, працює у Львові, в аеропорту. Іванка – остання дитина в родині – зіграла у фільмі Артура Войтецького “Тронка” Тоню, свою ровесницю. Закінчила також Одеський метеорологічний інститут, працює в Одесі.

Мати – Катріна Олексіївна. Можна уявити, яким важким було життя матері десятьох дітей. Однак ця жінка вміла давати їм раду. Була обдарована тонким мистецьким чуттям. Іван любив повторювати: “Мій ідеальний глядач – моя мама”. Вона не сприймала фільм як художнє полотно, для неї це було саме життя. Коли подивилась “Бур’ян”, де били Іванового героя, знущалися з нього вороги, розплакалась і сказала, що ніколи більше в кіно не піде. Про маму свою, її естетичну чутливість він згадував не раз. Дітей у родині Миколайчуків з самого дитинства привчали до праці, шанобливого ставлення до старших, долучали до споконвічних народних традицій, материнської мови, давньої історії та пісні. Дитинство не було легким. Режисери, які працювали з Іваном, відзначали його вміння працювати над роллю з величезною віддачею, наполегливістю, впевненістю і навіть одчайдушністю. Саме в родині закладались ці його риси. Закладались матір’ю, побутом, усім способом життя.

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року – за тиждень до війни. Він був четвертою дитиною у сім’ї, але першим, хто народився у пологовому будинку (перед цим усі народжувалися у хаті. – Г. Я.). 22 червня почалася війна, а новонародженого з мамою треба забрати з лікарні. Батько позичив у сусіда запряжену конем фіру і під бомбардуванням привіз сина з дружиною додому. Іван двічі святкував день народження – 15 червня і 22 червня. Першим тостом 22 червня було: «Ну, за Штімову кобилу, що мене привезла додому».

За словами пана Василя, відвідувачі часто запитують, як Іван вчився. І чоловік зізнався, що ніколи не обманює, мовляв, ой так добре вчився, бо інакше би знаменитим не став. Як можна було вчитися, якщо завжди було багато роботи на полі. Сільські діти пасли худобу і допомагали батькам по господарству. Іван не був винятком. Вранці йшов на колгоспне поле, а після обіду – на своє. Треба було копати картоплю, жати кукурудзу, косити траву, рубати дрова… Неод­норазово викликали до школи Іванового батька: «А чого ви не пускаєте сина до школи?». «Як не ходить? Ну, я йому всиплю. », - обурювався перед вчителем батько. А вдома до Івана казав: «Дивись, сину, скажеш, що я тебе не пускаю до школи, - біда буде. Мене заберуть у Сибір, а ви тут повмираєте з голоду».

Іван у дитинстві знав багато патріотичних пісень. Але тато наказував, щоб не співав перед чужими людьми, мовляв, за таке можуть забрати до Сибіру усю родину. Іван у 6 років співав «Ще не вмерла Україна», стрілецькі пісні. У 1947 році виходила заміж Фрозина. На пироги заледве знайшли трошки борошна – бідося була страшна. Гості трохи поїли, а тато каже до Івана: «Заспівай, сину». Іван заспівав одну пісню, другу. І гості почали витягати з кишень гроші: хто дав кілька копійок, а хто і рубля не пошкодував. А як заспівав «Ще не вмерла Україна» - люди заплакали. Коли тато порахував, скільки Іван «наколядував», - вийшло, що заробив більше, ніж молодята «перепили».